Що таке неокласицизм: Неокласицизм — Енциклопедія Сучасної України — ISaloni

Содержание

Неокласицизм — Енциклопедія Сучасної України

НЕОКЛАСИЦИ́ЗМ (від нео… і лат. classicus – взірцевий) – напрям у світовій літературі та мистецтві, представники якого орієнтувалися на естетичні цінності та ідеали античності з характерними для неї темами, мотивами, сюжетами й образами. Див. також «Неокласики». Неокласицизм в архітектурі – стилістич. напрям, що був розповсюджений у Європі в період розвитку історичних стилів на межі 19–20 ст. Н. разом з необароко (див. Бароко) та неоренесансом належить до групи т. зв. академіч. стилів. У 2-й пол. 18 ст. у більшості європ. країн, зокрема Італії, Іспанії, нім. державах, Польщі, найпоширенішим архіт. стилем залишалося бароко, а у Франції від 17 ст. набув поширення новий стиль – класицизм, прибічники якого зверталися до антич. спадщини як до норми й ідеал. зразка. Наприкінці 18 – на поч. 19 ст. почав утверджуватися Н., що мав інтернац., демократ., просвітниц. характер. Термін «Н.» переважно використовували у зх. літ-рі. У Сх. Європі цей новий стилістич. напрям називали класицизмом. У столітті т. зв. розуму та просвітництва відкидали традиц. авторитети та шукали нових способів самовираження. Цей спосіб був віднайдений в антич. світі, що існував до виникнення християнства та розвитку феодал. відносин. Неокласицистам здавалося, що це був світ споріднених душ, в якому панували демократія й інтелектуал. свобода. Вони намагалися все брати під сумнів і перевіряти на досвіді. Франц. архітектори жадали героїч. мист-ва, що співпало б з відчуттям безмеж. індивід. свободи, що зростало в сусп-ві, та відобразило б їхній оптимізм і впевненість у собі. На формування Н. значно вплинули наук. дослідж. пам’яток старовини у 18 ст. та низка відомих археол. відкриттів. Архітектори-неокласицисти, копіюючи античну ордерну систему, прагнули внести й нові мотиви. Зводячи будівлі, зберігали встановлені традиції, звертали особливу увагу на дотримання пропорцій і монументальності. Споруди в стилі Н. вирізнялися стриманістю та строгістю, ефектністю та масштабністю.

Однією з найвизначніших неокласицистич. будівель є Віден. парламент (1873–83, арх. Т. ван Гансен). Н. розвивався й у творчості укр. архітекторів, зокрема О. Красносельського (житл. будинок з аптекою, 1916; універмаг, 1935; театр, 1941; усі – Дніпро), П. Альошина (ниніш. Будинок учителя, 1909–12), О. Кобелєва (вищі жін. курси, 1913–14), В. Осьмака (університет. б-ка, 1914–30), М. Шехоніна (кадет. корпус, 1914–16), П. Абросимова та І. Фоміна (будинок ниніш. КМ України, 1936–38), В. Заболотного (будинок ниніш. ВР України, 1936–39; усі – Київ), О. Бекетова (будинок Мед. т-ва, 1911; вищі жін. курси, 1914; комерц. ін-т, 1914–16; усі – Харків), В. Величка, А. Горохова, В. Естровича та ін.

Літ.: Курбатов В. Я. Подготовка и развитие неоклассического стиля // Старые годы. 1911, декабрь; Борисова Е. А., Каждан Т. П. Русская архитектура конца 19 – начала 20 века. Москва, 1971; Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже 19–20 веков. К., 1988; Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. К.

, 1989.

Н. А. Колосова

Неокласицизм у мистецтві – напрям в істор. розвитку пластич. (образотвор., декор.-ужитк.) мист-в, спричинений новою хвилею зацікавлення давніми класич. періодами мист-ва (грец. та римською античністю). Хронологізація цього напряму в європ. худож. культурі має локал. відмінності відповідно до істор. динаміки розвитку мист. форм в окремих регіонах і державах. Н. охоплює часові межі серед. 18 – перших десятиліть 19 ст. і вважається естет. реакцією на надмірності поширеного на той час стилю рококо. Безпосеред. поштовхом до змін у мист. орієнтирах стали великі археол. відкриття в антич. містах Геркуланумі та Помпеях, а також наук. праці Й. Вінкельманна, зокрема «Geschichte der Kunst des Alterthums» («Історія античного мистецтва», Дрезден, 1764). Центром т. зв. неокласицист. реформи став Рим, який активно відвідували митці з різних країн для ознайомлення зі спадщиною античності та переосмислення мист. явищ післяренесанс. Італії. Безпосеред.

носієм нових естет. ідей став нім. живописець А.-Р. Менґс, автор фрески «Парнас» на плафоні вілли Альбані (1762), полотна «Персей та Андромеда» (1778) та ін. Творчо-методол. принципи Н. перейняли й ін. митці, що відвідали Рим у цей період, зокрема англ. живописці Б. Вест (відоме його полотно «Геркулес на перетині шляхів», 1764), Н. Денс (численні живописні портрети), Ґ. Гамільтон (полотно «Присяга Брута», 1764, ілюстрації до батал. сцен «Іліади»). Формал. відмінностями Н. в малярстві і графіці було ретельне, майже докум., передавання в композиціях анатом. будови людського тіла, антуражу, мотивів з арх-рою, деталей одягу персонажів – на підставі знайдених археол. артефактів. Водночас стильові рішення класич. сцен мали розповідно-спрощений характер, що контрастувало з естетикою рококо. Ці засади були близькими до тенденцій в соціокультур. житті, передусім ідей Просвітництва та діяльності мислителів-енциклопедистів. В окремих проявах Н. пов’язаний з ідеями соц. утопій, демократ. форм міжкультур.

комунікації. Деякі художники, які були носіями ідей Н., стали передвісниками романтизму. Напрям Н. набув знач. поширення серед митців всієї Європи, зокрема мав прояви і на теренах України. До найвідоміших представників цього напряму в образотвор. мист-ві належали французи Ж.-Л. Давид, П.-П. Прюдон, А.-Ж. Ґро, італієць П.-Дж. Батоні, швейцарка А. Кауффман, українці А. Лосенко, Д. Левицький та В. Боровиковський (жили і працювали у С.-Петербурзі). Опосередков. впливи Н. притаманні й окремим раннім творам Т. Шевченка. Неокласицистичні прояви мали місце і в значно пізніших періодах історії світ. образотвор. мист-ва. У перших десятиліттях 20 ст. деякі представники модернізму (П. Пікассо, Ж. Брак, Х. Ґріс, С. Далі та ін.) зверталися до антич. мотивів у площині концептуал. і смислових діалогів. Серед укр. митців, у творчості яких проявилася ця тенденція, – М. Дольницька, М. Паращук, І. Бабій, ранній М. Глущенко.

Літ.: Українська культура: лекції. 1993; Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. 2001 (обидві – Київ).

Р. М. Яців

Неокласицизм у музиці (Н. у м.) – стилістич. напрям переважно міжвоєн. 20-ліття й остан. 40-ліття 20 ст., де стилістика ранньокласич. і докласич., зокрема барок. (див. Бароко) періодів поєднувалася з новими, сучас. виражал. засобами, притаманними музиці 20 ст. Поява Н. на поч. 20 ст. викликана запереч. реакцією на романтизм, імпресіонізм, модерн/сецесію, символізм, футуризм і пов’язана з антиномічністю культури й потягом до надіндивідуального. У Н. відбувається своєрід., подекуди іроніч. діалог із минулим. Європ. Н. як стиль є неоднорідним, характеризується універсалізмом, перебуває в руслі дегуманізації культури, пов’язаний із течією «нова реальність» (Х. Ортеґа-і-Ґассет). В укр. літ-рі Н. – один зі стилів «розстріляного Відродження» (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бурґгардт, М. Драй-Хмара та ін.). Муз. маніфест Н. – лист Ф. Бузоні до П. Бекера (1920). Н. у м. пройшов декілька етапів. Його представниками вважають Б.

Бріттена, П. Гіндеміта, Л. Далапікколу, А. Казеллу, Л. Маліп’єро, І. Піцетті, С. Прокоф’єва, раннього Д. Шостаковича, пізніх М. Равеля й М. де Фалью, деяких чл. франц. «шістки» та ін. Риси Н. частково присутні у творчості Б. Бартока, багатьох італ., нім., франц., англ., від 1950–60-х рр. – також рос., зх.-слов’ян. та балт. композиторів. Дехто зараховує до «неокласиків» і представника «класицист. романтизму» Й. Брамса, академістів О. Глазунова, В. д’Енді, М. Реґера, К. Сен-Санса, С. Танєєва, С. Франка, представника модерну/сецесії Р. Штраусса. Риси Н. знаходять навіть в окремих творах М. Лисенка, плутаючи Н. із 2-ю хвилею класицизму, академізмом чи модерном/сецесією. В Україні Н. пройшов 2 етапи – 1-й датовано 1915–39, а 2-й – від 1965. Перші зразки укр. Н. виникли за межами України у творчості І. Стравинського (1915), класицист. і барок. моделі. У Зх. Україні окремі елементи Н. характерні для творів міжвоєн. 20-ліття В. Барвінського, В. П. Задерацького, М. Колесси, Н. Нижанківського, А.

Рудницького та Ю. Коффлера; на теренах більшов. України через відомі естет. заборони Н. з’явився із запізненням. У серед. 1960-х рр. його 2-й етап розпочав М. Скорик, хоча окремі риси спостерігалися ще в 1920-х рр. (В. Фемеліді) і 1950-х рр. (Г. Таранов). Найяскравіше 2-й етап Н. виявився в 1960–90-х рр. в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах З. Алмаші, В. Балея, В. Бібика, А. Білошицького, Б. Буєвського, Я. Верещагіна, Г. Гаврилець, В. Гончаренка, Л. Грабовського, В. Губаренка, В. Губи, О. Ґрінберґа, М. Денисенко, Л. Дичко, В. Зубицького, О. Зуєва, В. Іванова, Ю. Іщенка, В. Камінського, І. Карабиця, Ж. і Л. Колодубів, О. Козаренка, Є. Льонка, В’ячеслава Назарова, Вадима Ніколаєва, М. Оскоменко-Парулави, В. Пацери, В. Птушкіна, Г. Саська, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Старицького, Т. Стасюк, В. Степурка, І. Стецюка, Я. Фрейдліна, Л. Хитряк, К. Цепколенко, Ю. Шамо, Ю. Шевченка, В. Шумейка, М. Шуха, І. Щербакова, О. Щетинського, О. Яковчука, П. Яровинського та ін.

Укр. композитори «осучаснювали» класицист. і барок. жанри (насамперед партитуру) й форми, зверталися до особливостей своєї нац. муз. мови (зокрема поліфонії), поширених у добу барок. інструментів (напр., клавесина, органа), використовували особливості жанрів concertо grosso й sinfonia concertantе, відроджували й оновлювали традиції канту, партес. співу, укр. хор. цикліч. концерту 18 ст., шкіл. драми, римо-катол. і протестант. богослужб. жанрів та ін. На відміну від зх. Н., його укр. різновид нерідко позначений укр. нац. визначеністю, своєрідно поєднується з неофольклоризмом. Наприкінці 1940-х – у 1950-х рр. К. Вернер, К. Вестфаль, К. Лаукс та ін. (згодом в Україні – І. Юдкін-Ріпкун) ввели поняття «музичне необароко» – у музиці близькоспоріднену (в укр. – майже ідентичну) з Н. течію, позначену зверненням композиторів до особливостей музики бароко (відповід. програмності, жанрів, форм, добахів. і бахів. поліфонії, ін. аспектів муз. мови) у сполученні з виражал. засобами 20 ст. (за образ.

висловом С. Прокоф’єва щодо музики І. Стравинського, «бахізми з фальшивізмами»). Багато хто вважає це поняття складовою Н. У деяких ін. видах мист-ва, напр., образотвор., арх-рі тощо чітко відділяють необароко від Н. Тенденції необароко, що проступають на вербал., формал. та муз.-мовному рівнях, знаходять чи не у всіх європ. композитор. школах 20 ст. – творчості міжвоєн. 20-ліття Б. Бартока, Б. Бріттена, П. Гіндеміта, Д. Мійо, А. Онеґґера, А. Русселя, згодом – В. Баркаускаса, Т. Берда, С. Губайдуліної, Е. Денисова, М. Кондрацького, В. Лютославського, Б. Мартіну, Р. Палестера, А. Тансмана, Д. Шостаковича, А. Шнітке, Р. Щедріна, Ю. Юзелюнаса та ін. Існує думка, що укр. муз. культурі більш притаманне необароко, ніж Н., оскільки їй ближче emotio, ніж ratio. Дехто вважає, що в Україні 1971 муз. необароко відкрив І. Карабиць (хор. концерт «Сад божественних пісень» на сл. Г. Сковороди). Після 1960-х рр. ця течія виявилася в окремих муз.-сценіч., симф., хор., вокал. та камерно-інструм. творах названих вище укр.

композиторів, напр., В. Бібика, В. Губаренка, В. Зубицького, В. Камінського, О. Козаренка, Л. Колодуба, М. Скорика, Є. Станковича. Деякі дослідники вбачають риси необароко також у творах (переважно 1920–30-х рр.) В. П. Задерацького, М. Колесси, В. Косенка, С. Лукіянович-Туркевич, Н. Нижанківського та Є. Юцевича. До необароко також включають твори академ. музики, написані на монограму BACH (хоча вони існують також поза розглянутою течією), окремі джаз. і рок-композиції в укр. і світ. музиці (зокрема різновид необароко під назвою Baroque-Rock).

Літ.: T. W. Adorno. Philosophie der neuen Musik. Tübingen, 1949; H. Stukenschmidt. Neue Musik. Berlin, 1951; Житомирский Д. К истории музыкального «классицизма» ХХ века // Запад. искусство. ХХ век. Москва, 1978; Михайлов М. Стиль в музыке. Ленинград, 1981; Раабен Л. Еще раз о неоклассицизме // История и современность. Ленинград, 1981; Зинькевич Е. Динамика обновления: Украинская симфония на современном этапе в свете традиции и новаторства (1970-е – начало 80-х годов). К., 1986; Ігнатенко М. Генезис сучасного художнього мислення. К., 1986; Варунц В. Музыкальный неоклассицизм: Истор. очерки. Москва, 1988; Макаров А. Світло українського бароко. К., 1994; Наливайко Д. Український неокласицизм і класицизм // Наук. зап. Нац. ун-ту «Києво-Могилян. академія»: Філологія. К., 1998. Т. 1; Кияновська Л. Стильова еволюція галицької музичної культури ХІХ–ХХ ст. Т., 2000; Калениченко А. Музична нео- і постстилістика: спроба систематизації // Муз. україністика: сучас. вимір. К., 2004. Вип. 1; Рябоконева М. К вопросу о специфике музыкального неоклассицизма // Київ. музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство. К., 2010. Вип. 34.

А. П. Калениченко

Неокласицизм у кіно виявився лише фрагментарно, передусім в апелюванні до предмет. символів класич. епох. Осн. причиною цього є те, що поява і розвиток Н. в ін. видах мист-ва збіглися в часі з появою самого кіно, яке ще не мало власної мист. класики і відповідно рефлексій щодо власної історії. До проявів Н. у кіно варто віднести переважно італ. істор. фільми у жанрі «пеплум» (лат. рeplum, від грец. pe/plov; у Давньому Римі – жін. верх. одяг без рукавів), до якого зараховують італ. фільми, відзняті на матеріалі Давнього Риму та іноді давньогрец. міфології, а також сюжети Старого Заповіту. У фільмах Дж. Пастроне («Кабірія», 1914; «Мауїста», 1919), М. Казеріні («Останні дні Помпеїв», «Нерон та Агрипина»; обидва – 1913), Е. Ґуаццоні («Камо грядеші?», 1912; «Марк Антоній і Клеопатра», 1913), К. Ґаллоне («Останні дні Помпеїв», 1926) простежуються спроби формування стилю, що спирається на класичні цінності і стилістики й, водночас, пропонує прийоми, вже напрацьовані у модер. стилях в ін. видах мист-ва. Долучився до розвитку подіб. явищ і Голлівуд. У «Нетерпимості» (1916, реж. Д. Ґріффіт), зробленій під впливом «Кабірії», постають грандіозні за масштабами зйомки епізоди минулого, з відтворенням фрагментів класич. арх-ри та скульптури. У наступні десятиліття певний розвиток подіб. стильових установок простежується в амер. фільмах «Бен-Гур» (1959, реж. В. Вайлер), «Спартак» (реж. С. Кубрик), «Клеопатра» (реж. Дж. Манкевич; обидва – 1963). Елементи Н. частково виявляються й у нім. кіно 1920–40-х рр., з їх апелюванням до класич. образів та неодмінно великих наратив. конструкцій. Прикладом останнього є фільм «Нібелунги» (1924, реж. Ф. Ланґ) за мотивами середньовіч. епіч. поеми «Пісня про Нібелунгів» – п’ятигодинна фреска, що моделює модер. міф про істор. минуле нації (картина, що справила великий вплив на світ. кіно, зокрема й фільм «Звенигора», 1927, реж. О. Довженко). Ін. прикладом є докум. фільми часів Третього райху «Тріумф волі» (1935) та «Олімпія» (1938; обидва – реж. Л. Ріфеншталь). Один із лейтмотивів «Олімпії» – асоціативне зіставлення 11-х Олімп. ігор 1936 у Берліні та класич. ігор у Давній Греції, формування уявлення про нову Німеччину як модернізацію класич. антич. зразків та образів. Прикладом епізодич. прояву Н. рад. та укр. кіно є фільм «Суворий юнак» (1935, реж. А. Роом, за сценарієм Ю. Олеші), який невипадково порівнюють з «Олімпією»: «В 1936 році, коли на екранах фашистської Німеччини з’являється “Олімпія” Лені Ріфеншталь, в Радянському Союзі Абрам Роом завершує зйомки “Суворого юнака”. “Олімпія” – це поетизована хроніка ХІ Олімпійських ігор в Берліні, фільм Роома – світла казка про комуністичне майбутнє. І в першому, і в другому фільмах античність слугує візуальною домінантою» (О. Толстик). Класичні візуал. образи постають як прообраз близького комуніст. майбутнього. Однак така «поспішність» наближення до утопії збентежила владу, фільм було заборонено. Надалі рад. кіномитці значно обережніше співставляли образи минулого і сьогодення.

Літ.: Блюмбаум А. Оживающая статуя и воплощенная музыка: контексты «Строгого юноши» // Новое лит. обозрение. 2008. № 89.

С. В. Тримбач

Рекомендована література

Курбатов В. Я. Подготовка и развитие неоклассического стиля // Старые годы. 1911, декабрь; Борисова Е. А., Каждан Т. П. Русская архитектура конца 19 – начала 20 века. Москва, 1971;
Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже 19–20 веков. К., 1988;
Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. К., 1989.
Українська культура: лекції. 1993;
Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. 2001 (обидві – Київ).
T. W. Adorno. Philosophie der neuen Musik. Tübingen, 1949;
H. Stukenschmidt. Neue Musik. Berlin, 1951;
Житомирский Д. К истории музыкального «классицизма» ХХ века // Запад. искусство. ХХ век. Москва, 1978;
Михайлов М. Стиль в музыке. Ленинград, 1981;
Раабен Л. Еще раз о неоклассицизме // История и современность. Ленинград, 1981;
Зинькевич Е. Динамика обновления: Украинская симфония на современном этапе в свете традиции и новаторства (1970-е – начало 80-х годов). К., 1986;
Ігнатенко М. Генезис сучасного художнього мислення. К., 1986;
Варунц В. Музыкальный неоклассицизм: Истор. очерки. Москва, 1988;
Макаров А. Світло українського бароко. К., 1994;
Наливайко Д. Український неокласицизм і класицизм // Наук. зап. Нац. ун-ту «Києво-Могилян. академія»: Філологія. К., 1998. Т. 1;
Кияновська Л. Стильова еволюція галицької музичної культури ХІХ–ХХ ст. Т., 2000;
Калениченко А. Музична нео- і постстилістика: спроба систематизації // Муз. україністика: сучас. вимір. К., 2004. Вип. 1;
Рябоконева М. К вопросу о специфике музыкального неоклассицизма // Київ. музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство. К., 2010. Вип. 34.
Блюмбаум А. Оживающая статуя и воплощенная музыка: контексты «Строгого юноши» // Новое лит. обозрение. 2008. № 89.

Неокласицизм

Вікіпедія

Серпень 03, 2021

Неокласици́зм (від грец. νέος — «молодий, новий» і «класицизм», новий класицизм^[1]) — стиль у світовому мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі кінця 18 — початку 19 ст. Назву неокласицизм використовуєть для того, щоб відрізняти цей стиль від спорідненого з ним класицизму кінця 17 ст. Хронологічно неокласицизм слідує за рококо і є своєрідною реакцією на нього.

Антоніо Канова. «Купідон, що цілує Психею»

Церква La Madeleine у Парижі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Неокласицизм (значення).

У німецькій і російській літературі для позначення стилю кінця 18 століття зазвичай використовують термін класицизм або новий класицизм, а неокласицизмом називають «ретроспективний» стиль початку 20 століття.

У Східній Європі неокласицизм називають класицизмом. Термін «неокласицизм» використовують у західній літературі^{[джерело?]}.

Зміст

1 Народження стилю. Йоганн Вінкельман
2 Від «стилю Людовіка XVI» до «революційного класицизму»
3 Театральні декорації П’єтро Гонзага
4 Недоліки стилю
5 Неокласицизм у малярстві Європи (відомі представники)
6 Надгробок доби неокласицизму
7 Ретроспективний, або ж «другий неокласицизм»
8 Примітки
9 Посилання
10 Джерела
11 Див. також

Народження стилю. Йоганн Вінкельман

Йоганн Вінкельман, портрет роботи Рафаеля Менгса

Своєрідна «втома» від панування рококо призвела до того, що ще в 1754 р. гравер Шарль-Ніколя Кошен Молодший опублікував памфлет «Заклик ювелірів», що призначався для паризької гільдії ювелірів. Він вимагав простоти форм, слідування правилам, які продиктовані здоровим глуздом, створив девіз «Не змінювати природний стан речей». Але глибоке теоретичне обґрунтування новий стиль отримав лише в працях Йоганна Вінкельмана (1717—1768), який поєднав ідеї Просвітництва з зверненням до античності.

Вінкельман намагався систематизувати велику кількість пам’ятників та скласти історію античного мистецтва, відокремивши її від загальної історії. В книжці «Історія мистецтва давнини», 1764 («нім. Geschichte der Kunst des Altertums») він стверджував, що «Єдиний шлях зробитися великими … — це наслідувати древніх». Відкриття послідовності стилів в древньому мистецтві, було тісно пов’язане з неприйняттям, яке викликало у Вінкельмана мистецтво бароко та рококо у порівнянні з мистецтвом Високого Відродження. Аналогія з цією зміною смаку стояла в нього перед очима всюди, в тому числі і при дослідженні творів античного мистецтва, і допомагала йому розчленувати їх на історичні щаблі. За Вінкельманом, головним завданням мистецтва має бути «прекрасне», якому підпорядковуються і індивідуальна правда, і дія, і ефект; сутність ж прекрасного полягає в зображенні типу, створеного нашої фантазією і природою, а в її основі лежать вірність пропорцій, благородна простота, спокійна велич і плавна гармонійність контурів. Існує, вчив Вінкельман, тільки одна краса, що має позачасове значення, тому що вона закладена в самій природі і реалізується нею там, де щасливо збігаються милість небес.

Характерні риси неокласицизму:

Носив демократичний, інтернаціональний, просвітницький характер (класицизм стверджував перемогу абсолютної влади). У XVIII ст. на формування неокласицизму вплинули археологічні розкопки в Італії (1748 — початок розкопок Помпеї) та діяльність філософів-енциклопедистів;
Естетика поєднується з філософією просвітництва та утопічними соціальними ідеями;
Пуризм — вимога очистити мистецтво від впливу бароко та рококо.

Від «стилю Людовіка XVI» до «революційного класицизму»

Жак-Луї Давід«Клятва Гораціїв», 1784

У Франції неокласицизм спочатку називали «стилем Людовіка XVI» на противагу класицистичному «стилю Людовіка XIV». Приватні замовники Франції були переважно прихильниками стриманих варіантів бароко чи французького рококо. Але неокласицизм підживлював замовленнями і грошима королівський двір, що вбачав в ньому ідеальні умови схвалення абсолютизму. Саме королівський двір створив Школу образотворчих мистецтв, де переважав класицизм як офіційний державний стиль. З початком Великої французької революції стиль отримав новий поштовх для розвитку — цей оновлений і переосмислений неокласицизм часто іменують «революційним класицизмом».

Розвиток неокласицизму в живописі можна простежити за роботами визнаного лідера цього напрямку — Жака-Луї Давіда — учня майстра рококо Ж. М. Вьєна^[2]. Перші твори Давида цілком в стилі рококо. На полотні «Смерть філософа Сенеки» фігурки людей — маленькі, всі метушаться навколо помираючого, жести — занадто театральні, а колорит — як на обгортці цукерки. Забуваєш, що це розповідь про смерть. Після одержання Римської премії і перебування у Римі виникає абсолютно інший митець, послідовник неокласицизму, його найкращий представник у мистецтві Франції 18 століття. Програмним твором цього періоду стала картина «Присяга Гораціїв». Ніяких маленьких фігур, ніякої метушні, ніяких солоденько-цукеркових фарб. Брати клянуться перед військовим походом і йдуть на смерть. Смерті ще нема (два брати з трьох загинуть), а смерть вже відчувається в суворих фарбах і урочисто-пригніченому настрої твору. Виникає новий образ — художника-борця, що виховує в глядачів високі моральні ідеали та громадянські чесноти. І вже цілком іншим стає живопис революційної епохи. Картина «Смерть Марата», 1793 створює образ справжнього громадянина.

Цікаво, однак, що неокласицизм Давида співіснував з творами відвертого прихильника рококо Жана-Оноре Фраґонара (1732—1806).

Театральні декорації П’єтро Гонзага

Что такое неоклассицизм — объяснение движения, художников и искусства

Что такое неоклассицизм?

Во-первых, давайте определим неоклассицизм

Неоклассицизм — важный стиль для понимания писателями, кинематографистами, художниками и архитекторами. Почему? Потому что это меняет наше представление о классическом искусстве. И не только классическое искусство, как в «греческом и римском искусстве», а все искусство, которое мы считаем классическим. Чтобы узнать больше, ознакомьтесь с нашим указателем художественных стилей, охватывающим более конкретные и заслуживающие внимания движения.

Чтобы узнать больше об основных идеях неоклассицизма, посмотрите короткое видео от Фила Хансена.

Что такое неоклассицизм? • Искусство неоклассицизма – обзор от Фила Хансена

Мы собираемся немного рассмотреть некоторые примеры неоклассицизма, но сначала давайте быстро определим неоклассицизм.

НЕОКЛАССИЗМ ОПРЕДЕЛЕНИЕ

Что такое неоклассицизм?

Неоклассицизм был художественным движением, которое стремилось вызвать стиль классической древности в письме, живописи, скульптуре и архитектуре, характерный для греческой и римской культуры. Неоклассицизм был наиболее популярен в период с конца 18 века до начала 19 века.век. Но его влияние до сих пор ощущается во всем мире искусства.

Объяснение эпохи неоклассицизма

Когда зародился неоклассицизм?

Неоклассицизм возник примерно в 1760 году из-за растущего недовольства безвкусным художественным стилем барокко и появления археологических находок немецкого пионера Иоганна Иоахима Винкельмана.

Давайте разберем эти два пункта более подробно.

Первое: смерть стиля барокко. Стиль барокко был основан в противовес классической античности. Классическое искусство было простым и изящным; искусство барокко было сложным и показным.

Вот краткая история стиля барокко от Фила Хансена.

Период до неоклассицизма • Обзор барокко Фила Хансена

Эпоха барокко играла важную роль в истории искусства, но со временем люди устали от этого стиля и подумали: «Почему бы не вернуться к классике? ”

Второй: археологические открытия. Немецкий историк Иоганн Иоахим Винкельманн сделал для развития неоклассицизма больше, чем кто-либо другой. Не благодаря своим собственным работам, а благодаря открытию древнего искусства и архитектуры. Вот видео о Винкельманне из Accessible Art History.

Что такое неоклассицизм? • Основоположники истории искусства: Иоганн Иоахим Винкельманн

Винкельманн познакомил массы с открытием Помпеи, и людям это понравилось. На самом деле, им это так понравилось, что они удивлялись, почему поселения двухтысячелетней давности выглядели лучше, чем те, в которых они жили сейчас. Таким образом, они настаивали на возврате к классической древности, и так родилась неоклассическая эра.

Художники-неоклассики

Самые известные художники-неоклассики

Не так много художников-неоклассиков с таким именем, как Да Винчи или Караваджо. Но это не значит, что великих художников-неоклассиков мало. Наоборот, многие из самых известных неоклассических художников считаются выдающимися лидерами своей эпохи.

Давайте взглянем на нескольких самых известных неоклассических художников.

Жак-Луи Давид
Давид был французским художником, который считается ведущей фигурой в неоклассическом движении. Картина Давида 1784 года « Клятва Горация » считается шедевром стиля неоклассицизма.
Картины неоклассицизма • Клятва Горациев Жака-Луи Давида
Давид заказал десятки неоклассических работ во время своего пребывания на посту маэстро Франции, но ни одна из них не была так почитаема, как Клятва Горация .
Антонио Канова
Канова — итальянский скульптор и полномочный представитель католической церкви. Его скульптурные работы (в первую очередь «Психея, возрожденная поцелуем Купидона» и «Венера-победительница» ) получили международное признание по всей Европе.
Искусство неоклассицизма • Психея, возрожденная «Поцелуем купидона» Антонио Канова
Канова был европейским авторитетом в области неоклассической скульптуры до своей смерти в 1822 году.
Анжелика Кауфманн
Кауфманн был швейцарским художником и членом-основателем Королевской академии. Кауфман рисовал самые разные предметы, включая исторические пейзажи и портреты. Возможно, одной из ее самых известных работ был портрет Иоганна Иоахима Винкельмана (как показано ниже).
Неоклассицизм Характеристики Искусство • Иоганн Иоахим Винкельман Портрет Анжелики Кауфманн
Ее наследие живет сегодня в одноименном всемирно известном музее Анжелики Кауфман, который находится в Шварценберге, Форарльберг (Австрия).
Возрождение неоклассицизма Определение
Почему пришел конец неоклассицизму?
Неоклассицизм не закончился столь эффектно, как его предшественник, но со временем его популярность уменьшилась. Архитектура была, пожалуй, самой устойчивой формой неоклассицизма; тот, который все еще пронизывает мир сегодня.
Симфонический центр Шермерхорна в Нэшвилле, штат Теннесси, построенный в 2006 году, является прекрасным примером продолжающегося наследия неоклассической архитектуры.
Неоклассицизм Искусство • Симфонический центр Шермерхорна в Нэшвилле, штат Теннесси
Неоклассические здания 21 века получили название «нового классического стиля» во многом в духе стиля неоклассицизма до него. Но на самом деле между ними мало различий.
Неоклассическое и новое классическое искусство классифицируются по простым геометрическим пропорциям и величию.
Что такое неоклассицизм? Полное руководство [с примерами и художниками] • Стиль жизни кинопроизводства
Неоклассицизм — стиль искусства, архитектуры и литературы, популярный в Европе и США во второй половине 18 века.
Неоклассицизм был реакцией на стиль барокко, ставший популярным в Европе в прошлом столетии.
Термин «неоклассицизм» впервые был использован французскими критиками для описания творчества Жака-Луи Давида (1748-1825) в живописи. Он также известен как неоклассическое возрождение или классицизм.

Что такое неоклассицизм в искусстве
Что такое неоклассицизм в искусстве?
Неоклассицизм — направление в искусстве, архитектуре и дизайне, подчеркивающее классические или древнегреческие и римские модели пропорций, чистоты, простоты и величия. Этот стиль возник в начале 19 века и процветал примерно до 1850 года, когда его сменил романтизм.
Неоклассицизм был попыткой возродить стили древнегреческого искусства и архитектуры, утраченные догматами христианства. Неоклассические произведения находились под сильным влиянием древнегреческого искусства, но также опирались на архитектуру эпохи Возрождения, которая в то время возродилась в Италии.
Термин «неоклассика» может применяться к любой работе, которая следует следующим принципам: перфекционизм в рисунке, прочная структура, симметрия и баланс между формой и цветом. Стиль также отдает предпочтение композиции, а не простому украшению, часто опуская детали, такие как фигуры или лица, чтобы сосредоточиться на общем дизайне, а не на отдельных частях.

Что такое неоклассицизм?
Неоклассицизм был реакцией на архитектуру барокко, ставшую популярной в Европе в прошлом столетии.
Этот стиль также характеризовался возвратом к древнегреческим и римским архитектурным моделям и стремлением к простоте и ясности дизайна.
Неоклассические работы, как правило, отличались интенсивным использованием белого мрамора или серого камня, а не сложным орнаментом, как в работах в стиле барокко.
В неоклассическом стиле предпочтение отдается чистым линиям и простым формам, а не богатому декору.

Популярные художники-неоклассики и известные произведения
Неоклассический стиль был реакцией на романтизм конца 18-го и начала 19-говв. Это был стиль, в котором подчеркивалась классическая форма, баланс и симметрия. Неоклассическое искусство также известно как классическое искусство или неоклассицизм.
Неоклассическое движение зародилось во Франции в 1760 году благодаря работам таких художников, как Жак-Луи Давид и Франсуа Буше. Движение получило свое название от французского слова «неоклассика», что означает «новая классика».

Главный сторонник неоклассицизма Антонио Канова (1757–1822) был скульптором, работавшим в Риме, Италия. Помимо многих других работ, он создал мраморный бюст Наполеона Бонапарта (1769 г.-1821).
Еще одним известным художником, работавшим в этом стиле, был Жан-Огюст-Доминик Энгр (1780–1867). Его самая известная картина — L’Edipe Roi de Thèbes («Эдип, царь Фив»), на которой изображен древнегреческий правитель, которого отец наказывает за убийство матери.
Неоклассическое движение достигло пика между 1815 и 1830 годами, а затем постепенно пришло в упадок из-за меняющихся вкусов и тенденций в искусстве. Сегодня около
Когда зародился неоклассицизм?
Неоклассицизм — стиль, зародившийся в конце 18 века в трудах Иоганна Иоахима Винкельмана (1717–1768). Его идеи оказали значительное влияние на некоторых из величайших художников того времени, включая Жана-Огюста-Доминика Энгра, Жака-Луи Давида и Жозефа-Мари Вьена.
Неоклассицизм был реакцией на стиль рококо 1750-х и 1760-х годов, на который повлияла архитектура рококо. Он заменил этот стиль более классической формой, в которой подчеркивались пропорции, ясность и простота. На движение также повлияло древнегреческое искусство и архитектура.

Неоклассическая архитектура была популярна в Великобритании в период Регентства между 1811 и 1830 годами, когда неоклассический Сент-Джеймсский дворец Уильяма Уилкинсона был построен за большие деньги для королевы Каролины.
Другие известные британские здания, относящиеся к неоклассическому типу, включают Букингемский дворец (1824–1825 гг. ), Построенный Джоном Нэшем для Георга IV, Колонну Нельсона (1843–1845 гг.), Веллингтонскую арку (1831–1834 гг.), связанную с победой Веллингтона над Наполеоном при Ватерлоо, и Гринвичская больница (1730–1783 гг.), спроектированная
До эпохи неоклассицизма
Римляне были первой цивилизацией в мире. Они построили много храмов и памятников, но они также построили дороги и мосты. У римлян также были очень передовые технологии, которые использовались для создания машин, оружия и других вещей. Их технология была настолько продвинутой, что используется до сих пор.

У римлян был уникальный образ жизни. Они не ели говядину, свинину или любое другое мясо, потому что считали, что с животными следует обращаться гуманно. Это сильно отличало их от других цивилизаций того времени.
Римская империя просуществовала более 500 лет, с 31 г. до н.э. до 476 г. н.э., когда она распалась и разделилась на две части: Западную Римскую империю (которая позже стала известна как Италия) и Восточную Римскую империю (которая позже стала известна как Греция).
Художники неоклассицизма
Неоклассицизм был периодом в изобразительном искусстве, архитектуре, музыке и литературе между концом 18 века и серединой 19 века. Стиль возник в основном во Франции в конце 18 века, но оказал большое влияние на искусство других стран. Во Франции в период ее расцвета было изготовлено до 200 000 предметов, но сейчас трудно найти примеры значительного количества этих предметов.

Неоклассицизм противостоял романтизму и, следовательно, романтическому искусству. Его не следует путать с аналогичным движением в Англии под названием неоклассицизм.
Неоклассицизм был попыткой возродить художественные традиции классической античности («классического» периода), которыми пренебрегали примерно с 1750 года, а затем за несколько столетий до этого забыли в большинстве европейских стран.
Для достижения этой цели художники заимствовали из древнегреческого искусства, а также из древнеримского искусства: Ряд скульпторов, которые были членами академий по всей Европе, либо обучались с 1750 года в академических мастерских, либо работали под той или иной формой академического патронажа. , такие как Франсуа Буше или Жан-Огюст-Доминик Энгр; другие просто учились своему ремеслу непосредственно у древних моделей
Кто самые известные художники-неоклассики?
Неоклассическое искусство — это вид искусства, который был популярен в 18 и 19 веках. Художники-неоклассики были известны своими произведениями искусства, изображающими классические греческие, римские или египетские темы. Они использовали геометрические формы и симметрию, а также светлые и темные цвета.
Некоторые из самых известных неоклассических художников включают:
Питер Пауль Рубенс (1577-1640)
Питер Пауль Рубенс родился 31 декабря 1577 года в Зигене, Германия. Он был художником, который специализировался на написании крупномасштабных религиозных сцен и портретов. Его картины включают «Избиение невинных» (1612 г.), на котором изображено предполагаемое убийство детей царем Иродом, и «Снятие с креста» (1620 г.), на котором Иисус Христос был спущен с креста во время избиения римскими солдатами.

Лев Толстой (1828-1910)
Лев Толстой родился 7 мая 1828 года в Тульской губернии в аристократической семье. Он заинтересовался литературой в раннем возрасте, но в подростковом возрасте он также заинтересовался политикой и философией. В конце концов он стал писателем и на протяжении всей своей жизни опубликовал множество романов, в том числе « Война и мир»
Жак-Луи Давид
Жак-Луи Давид (родился 30 марта 1748 г., Тулуза, Франция — умер 29 июня)., 1825, Париж), французский живописец, развивший революционный реализм своими картинами Наполеона Бонапарта.
Давид был одним из самых выдающихся художников того времени во Франции. Он оказал огромное влияние на французское искусство своими блестяще выполненными произведениями исторической живописи и картинами современной жизни. На его реализм повлияли великие голландские мастера 17 века и работы Жана-Батиста Грёза.

Давид начал свое обучение в Тулузе в возрасте 12 лет и поступил в мастерскую Франсуа Буше в 1762 году в качестве подмастерья. Он продолжал учиться в Королевской академии живописи и скульптуры у Николя Пуссена до 1781 года.0007
Позже он был учеником Антуана Куапеля и Пьера-Поля Прюдона, прежде чем стать профессором Школы изящных искусств (1788–1793) и директором (1791–1796). В 1787 году он женился на Мари Аннибал Караччи (1768–1837), которая также была художницей; у них было три дочери: Орели Ипполит (1789–
Антонио Канова
Антонио Канова (крещен 7 марта 1757 г. — 18 января 1840 г.) был итальянским неоклассическим скульптором, известным своими мраморными скульптурами. Он был самым выдающимся художником в Риме в начале 19 века.Движение скульптуры X века.
Отец Кановы, Пьетро Антонио, тоже был скульптором, а мать, Мария Аддицола, происходила из известной семьи кузнецов, хотя о ней мало что известно. Она умерла, когда ему было всего девять лет. Его отец женился во второй раз на другой женщине и имел еще двоих детей, но они были разлучены вскоре после рождения из-за ожесточенных споров между Пьетро Антонио и его новой женой.
https://www.youtube.com/watch?v=8BQp3p0xNT4&ab_channel=ArtMusic4k Родители Кановы разошлись, когда он был маленьким, и он и его младший брат Винченцо росли в бедности в Риме как подкидыши. Они жили за счет наследства от семьи матери (она оставила им целое состояние) и зарабатывали деньги моделями художников или тратили их на шлюх.
Канова смог поступить в Академию Сан-Лука, где он учился у Джузеппе Пьяцца, а затем у Бенедетто Лути, который помог ему развить классицизм, сделавший его одним из самых знаменитых художников Италии. После смерти Лути Канова работала
Анжелика Кауфманн
Ангелика Кауфманн (7 января 1841 — 7 апреля 1929) была немецкой художницей и гравером. Она считается одной из самых важных художниц в истории Германии, и считается, что ее работы помогли открыть новую эру женского художественного самовыражения.
Рожденная в творческой семье, Кауфманн дебютировала как художник в возрасте 25 лет, выставив свои работы в Берлинской академии художеств.
Ее работы были быстро признаны за натурализм, реализм и чувствительность к свету и тени. В 1875 году она стала одной из первых женщин, допущенных на выставку Берлинского сецессиона. Она также была активной моделью художника, часто позируя для своих собственных картин, а также для других художников, таких как Макс Клингер и Людвиг Рихтер.

После ее смерти в 1929 году репутация Кауфманн росла с каждым годом; историки искусства описывают ее как «самую известную художницу Германии того периода».
Искусство неоклассицизма – Психея, возрожденная поцелуем Купидона Антонио Канова
Скульптура Психея, возрожденная поцелуем Купидона, представляет собой неоклассическую работу итальянского художника Антонио Кановы, созданную между 1807 и 1810 годами. Она была заказана для гробницы принца Луиджи Гвиччардини в церковь Сан-Пьетро-ин-Монторио, Рим.
Скульптура изображает Психею, греческую богиню любви и красоты, которая возродилась после того, как была сбита стрелой Купидона.

Купидон представлен в виде ангельской фигуры с крыльями, а Психея – в виде обнаженной женщины, повернутой к зрителю спиной. С одной стороны ее поддерживает орел, а с другой — факел. Крылья обеих фигур подняты над головами, как будто они разлетаются друг от друга.
Амур также отождествлялся с Эросом (греч. Ερως), сыном Афродиты и Ареса. Считалось, что он пустил стрелу в ее сердце, когда она спала, чтобы разбудить ее и заставить влюбиться в него.
Купидона часто изображают либо в виде крылатого юноши, либо в виде юноши в шляпе или шлеме; этот элемент может быть заимствован из классических изображений Аполлона (
Картины неоклассицизма – Клятва Горация Жака-Луи Давида
Клятва Горация, также известная как Клятва Брута, представляет собой картину, написанную маслом на холсте Французский художник Жак-Луи Давид, написанный между 1784 и 1786 годами и хранящийся в парижском Лувре, изображает четырех римских сенаторов, давших обет умереть вместе, если их стране будет угрожать вторжение. 0007
Картина была заказана мадам Викторией де Рошшуар и ее мужем, маркизом де Мариньи.
На ней изображены члены Сената Рима, принесшие присягу во время Первой самнитской войны (343–290 гг. до н. э.). На картине изображены два ряда по три человека в каждом, причем один мужчина стоит справа. Четвертого человека можно увидеть на барельефе под всеми четырьмя мужчинами.
Композиция этой картины основана на более ранней работе Рафаэля «Четыре философа». В 1793 был куплен Людовиком XVIII для своей частной коллекции. Он был снова продан после его смерти в 1814 году, но был выкуплен Наполеоном III, который в 1853 году перенес его в свой Луврский дворец. Портрет Анжелики Кауфманн
Неоклассицизм — это стиль искусства, в котором художники стремятся достичь классического вида. Термин был придуман немецким историком искусства Иоганном Иоахимом Винкельманом в 1763 году и с тех пор используется. Он также известен как неоклассицизм, итальянец или классицизм.
Сегодня этот термин используется для описания любого произведения искусства, которое стремится подражать стилю греческой или римской античности. Однако классические стили не ограничиваются только картинами; они также могут включать скульптуру, архитектуру и другие средства массовой информации, такие как гравюры и фотографии.

В неоклассической живописи обычно используются маленькие фигуры в неподвижных позах и идеализированные тела; это противоположно использованию в романтизме больших фигур с выразительными позами и реалистичными телами.
Многие неоклассические работы сосредоточены на архитектурных сюжетах, таких как римские руины или греческие храмы; это идеализированные версии существующих зданий.
Неоклассические художники часто используют драматические световые эффекты, такие как затенение или светотень (контраст светлых и темных областей). Это может сделать их работы более реалистичными, чем романтические картины, которые обычно не имеют теней или эффектов светотени.
Возрождение искусства неоклассицизма
Возрождение искусства неоклассицизма было вызвано развитием современного искусства в 19век. Искусство неоклассицизма было попыткой восстановить классический стиль в искусстве. Искусство неоклассицизма было очень популярно в 18-19 веках.
Художники неоклассицизма пытались подражать древнегреческим и римским художникам, создавшим одни из самых красивых произведений искусства в истории. Художники-неоклассики черпали вдохновение в картинах, скульптурах и архитектуре.

Возрождение искусства неоклассицизма восходит к 19века, когда неоклассицизм стал важным движением в европейской культуре. Это период между 1820 и 1850 годами, когда многие художники из Европы пытались возродить этот древний стиль живописи.
Неоклассицизм основывался на классических греческих и римских образцах, которые в то время считались выше всего остального. Движение началось с серии выставок в Лондоне, где такие художники, как Ганс Гольбейн, Бартоломео Растрелли и Дж. М. В. Тернер, представили свои работы под одной крышей, чтобы люди впервые увидели их вместе с тех пор, как они были созданы много веков назад!
Почему пришел конец неоклассицизму?
Почему закончился неоклассицизм? Неоклассицизм — это популярная в 18 веке философия, сосредоточенная на поиске истины и знаний. Неоклассическое движение возглавляли такие интеллектуалы, как Дэвид Юм, Адам Смит и Эдмунд Берк.
Движение пришло в упадок после Французской революции 1789 года. Многие философы и писатели считали, что им пришлось изменить свои убеждения из-за новой политической ситуации. Однако большинство людей не соглашались с этой точкой зрения и продолжали верить в неоклассицизм.

Почему пришел конец неоклассицизму? Чтобы философия или система убеждений оставались популярными, они должны быть совместимы с текущими событиями.
Например, когда люди жили при монархиях, им требовался способ мышления, совместимый с их правлением; поэтому неоклассицизм работал на них хорошо. По мере того как менялось общество, менялись и его потребности, а следовательно, менялись и его убеждения и представления о том, как следует действовать; как таковой неоклассицизм снова перестал быть актуальным.
Искусство неоклассицизма – Симфонический центр Шермерхорна В Нэшвилле, штат Теннесси
Симфонический центр Шермерхорна был построен в начале 1950-х годов и назван в честь Джона А. и Элис Шермерхорн. Центр был спроектирован архитекторами Робертом и Артуром Х. Перселл, которые также спроектировали отель Ritz Carlton в Атланте, штат Джорджия.
Он расположен в центре Нэшвилла, штат Теннесси, на углу Бродвея и Второй авеню. Первоначально здание было построено за 13 миллионов долларов, но сегодня оно стоит на месте, которое когда-то было сердцем афроамериканского сообщества Нэшвилла.

Симфонический центр Шермерхорна вмещает 1700 человек и включает в себя концертный зал с роялем Steinway с 4 ручными инструментами, два балкона с люстрами, балкон над сценой, который соединяется с подземным переходом под ней, и мезонин- ровная лаунж-зона с уютными диванами и столиками.
Дизайн интерьера выполнен в неоклассическом стиле и включает в себя мраморные стены и капители колонн из известняка.